Соціальний педагог – це педагогічний працівник, основна мета роботи якого полягає у забезпеченні соціально-правового захисту учнів школи та попередженні впливу негативних соціальних чинників на формування та розвиток особистості дитини.

      Соціальна реабілітація дитини з інвалідністю - це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиною суспільних зв'язків та відносин.  Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності. Соціальний педагог покликаний допомогти якомога раніше розпочинати лікувальну – виховну роботу та забезпечити безперервну корекційну роботу, об’єднати зусилля батьків і необхідних спеціалістів відділення медико-соціальної реабілітації: психолога, логопеда, лікаря ЛФК та ін.

Робота соціального педагога якомога швидше і ефективніше допомогти хворій дитині жити повноцінним життям. Набувати навички самообслуговування, навчитись спілкуванню з своїми однолітками, розширити сферу життєдіяльності. Діти беруть активну участь у міських і районних фестивалях, конкурсах. Наповнюється значення і життя сімей, що виховують дітей з обмеженими можливостями. Батьки можуть пишатися досягненнями своїх дітей.

Робота соціального педагога:

      - Соціальний педагог будує свою роботу, враховуючи особливості відносин у сім’ї.

  - Проводить індивідуальні бесіди з батьками та вихованцями, надає необхідну консультативну соціально-педагогічну допомогу.

     - Веде патронаж сімей, які потребують особливої уваги. Відвідування їх на дому. Складання актів житлово-побутових умов.

     - Забезпечує соціально-педагогічний супровід дітей та підлітків в системі освіти.

   - Вивчає та оцінює особливості діяльності і розвитку вихованців, мікроколективу групи, досліджує спрямованість впливу мікросередовища, особливостей сім’ї та сімейного виховання, позитивного виховного потенціалу соціального середовища та джерела негативного впливу на дітей; проводить соціально-педагогічні дослідження, надає консультативну допомогу дітям, батькам або особам, які їх замінюють, вчителям та іншим працівникам навчального закладу.

    - Прогнозує на основі спостережень та досліджень посилення негативних чи позитивних сторін соціальної ситуації, що впливає на розвиток особистості дитини чи групи.

   - Бере участь у формуванні навичок дотримання соціально значимих норм та правил поведінки, ведення здорового способу життя, сприяє попередженню негативних явищ. 

   - Здійснює посередництво між сім’єю (дитиною), закладом та державними службами і громадськими організаціями, діяльність яких спрямована на соціальний та правовий захист дитинства і сім’ї тощо.

     - Сприяє розкриттю здібностей, талантів, обдарувань вихованців.

   - Залучає громадські організації, творчі спілки, окремих громадян тощо до культурно-освітньої, профілактично-виховної, спортивно-оздоровчої та інших видів роботи.

    - Виховує повагу до батьків, жінки, культурно-національних цінностей, духовних, історичних цінностей України.

Хваліть себе, хваліть своїх дітей, рідних, знайомих. Критика руйнує внутрішній дух, а похвала зміцнює його.

          Василь Сухомлинський.

       З надходженням дитини трьох-чотирьох річного віку до дошкільної установи в його житті відбувається безліч змін: суворий режим дня, відсутність батьків протягом дев'яти і більше годин, нові вимоги до поведінки, постійний контакт з однолітками, нове приміщення, що таїть у собі багато невідомого, а значить, і небезпечного, інший стиль спілкування. Всі ці зміни обрушуються на дитину одночасно, створюючи для нього стресову ситуацію, яка без спеціальної організації може призвести до невротичних реакцій, таким, як капризи, страхи, відмова від їжі, часті хвороби і т.д. Ці труднощі виникають у зв'язку з тим, що малюк переходить з знайомою і звичною для нього сімейного середовища в середу дошкільного закладу.

          Дитина повинна пристосуватися до нових умов, тобто адаптуватися. Термін "адаптація" означає пристосування.

 Складність пристосування організму до нових умов і нової діяльності і висока ціна, яку платить організм дитини за досягнуті успіхи, визначають необхідність врахування всіх чинників, що сприяють адаптації дитини до дошкільної установи або, навпаки, уповільнюють її, що заважають адекватно пристосуватися.

 Адаптація неминуча в тих ситуаціях, коли виникає протиріччя між нашими можливостями і вимогами середовища.

 Існує три стилі, з допомогою яких людина може адаптуватися до середовища:

 а) творчий стиль, коли людина намагається активно змінювати умови середовища, пристосовуючи її до себе, і таким чином пристосовується сам;

 б) конформний стиль, коли людина просто звикає, пасивно приймаючи всі вимоги і обставини середовища;

 в) уникає стиль, коли людина намагається ігнорувати вимоги середовища, не хоче або не може пристосовуватися до них.  

       Отже, щоб уникнути стресових ситуацій, необхідно грамотно підійти до однієї з проблем дошкільної установи - проблема адаптації дітей. Загальна задача вихователів і батьків - допомогти дитині по можливості безболісно увійти в життя дитячого саду. Для цього потрібна підготовча робота в сім'ї. Вироблення єдиних вимог до поведінки дитини, узгодження дій на нього вдома і в дитячому саду - найважливіша умова, що полегшує його адаптацію.

 7 порад для батьків

      1.Створіть позитивний образ. У присутності дитини позитивно відзивайтеся про вихователів і дитячий садок – дитина буде поважати вихователів, а значить, йому буде легше ходити в садок.

         2. Будьте терплячіші з примхами. Вони виникають через перевантаження нервової системи. Обніміть малюка і допоможіть йому переключитися на іншу діяльність(гру).

           3. Не міняйте режиму. Можете дозволити поспати дитині  на годинку довше, але не дозволяйте «відсипатися» довго-це може «зрушити» розпорядок дня.

        4. Частіше хваліть. Постарайтеся, щоб вдома була спокійна атмосфера. Обіймайте дитину, кажіть їй ласкаві слова. Відзначайте її успіхи.

        5. Дайте з собою друга. Дозвольте дитині взяти з собою в садок м'яку іграшку. Притискуючи її до себе, вона буде відчувати себе спокійніше.

              6. Виконуйте обіцянки. Обов'язково скажіть, що ви прийдете, і позначте коли –маляті буде легше зорієнтуватися в очікуванні.

         7. Заведіть ритуал прощання. Попрощавшись, відразу йдіть. Чим нерішучі ви, тим сильніші переживання малюка.

Не допускайте помилок

     Бувають такі ситуації, коли малюки часто плачуть при згадці про садок. Головне - не карати дитину, не злитися, і вже тим більше не лякати його дитячим садом. Пам'ятайте: він має право на таку реакцію, адже малюк ще не звик до нової обстановки. Краще нагадуйте йому, що ви прийдете за ним, і що в садку його чекають гарні дітки, виховательки та веселі іграшки.

І нехай ваш малюк відвідує навчальний центр з радістю!

    Незважаючи на величезну роль сімʼї, найближчого оточення в процесі становлення особистості дитини необхідна така організація соціуму, яка могла б максимально стимулювати цей розвиток, згладжувати негативний вплив захворювання на психічний стан дитини.

    Батьки – основні учасники психолого-педагогічної допомоги при ДЦП, особливо якщо дитина з тих чи інших причин не відвідує навчальний заклад. Для створення сприятливих умов виховання в сімʼї необхідно знати особливості розвитку дитини, її можливості та перспективи розвитку, організувати цілеспрямовані корекційні заняття, сформувати адекватну оцінку, розвивати необхідні в житті вольові якості. Для цього важливе активне включення дитини до повсякденного життя сімʼї, в посильну трудову діяльність, прагнення до того, щоб дитина не лише обслуговувала сама себе (самостійно їла, вдягалася, була охайною), але й мала певні обов’язки, виконання яких було б значимим для оточуючих (накрити на стіл, прибрати посуд). В результаті в неї з’являється інтерес до праці, почуття радості, що вона може бути корисною. Впевненість в своїх силах.

      Часто батьки, в бажанні позбавити дитину труднощів, постійно опікають її, оберігають від всього, що може засмутити, не дають нічого робити самостійно. Таке виховання за типом гіперопіки призводить до пасивності, відмови від діяльності. Добре, терпляче відношення близьких повинне поєднуватись з певною вимогливістю до дитини. Потрібно поступово розвивати правильне відношення до свого стану та можливостей. Батьки не повинні соромитися своєї дитини. Тоді й вона не буде соромитися своєї хвороби, йти у себе та свою самотність.

      Доки діти маленькі, батькам це здається неважливим, вони все роблять за них, але в кінці кінців, це переростає у велику проблему, вирішити яку з роками все складніше. Якщо мати постійно підміняє дії дитини. Відбувається зупинка її розвитку, росте страх безпомічності та залежність від сторонньої допомоги, і за таких обставин дитина втрачає самостійність. Все це призводить в кінці кінців до соціальної пасивності. Фізичні недоліки ведуть до ізольованості дитини від зовнішнього світу та спілкування з ровесниками та дорослими. Створюється замкнуте коло - ланка «фізичних недоліків» змінюється ланкою «психічних недоліків». Виростаючи, така дитина виявляється нездатною до самостійного життя не стільки із-за свого дефекту, скільки із-за несвоєчасного формування особистісного розвитку.

      Завдання батьків (та й спеціалістів) полягає в розриві цього кола та створенні умов для адекватного розвитку та формування особистості дітей-інвалідів.

     В процесі навчання можуть виникнути певні складнощі, до яких батьки  повинні бути готові. Наприклад, коли дитина може, але не хоче виконувати завдання. В таких випадках дитину слід, передусім, навчитися підкорятися вимогам дорослих.

       Відомо також, що найчастіше невиконання завдань пов’язане з порушенням уваги.

Пропонується три головних сходинки, долаючи які дитина вчиться концентрувати увагу:

1. Концентрація уваги на людині – зазвичай шляхом підтримки зорового контакту.
2. Концентрування уваги на предметі або з вуці.
3. Концентрація уваги на предметі одночасно з іншою людиною («спільна увага»). Розвиток спільної уваги має важливе значення для психічного розвитку дитини. Без цієї навички дитина не навчиться оволодівати соціальними навичками та навичками спілкування, а також в подальшому і навичками тонкої моторики і спілкування.

Процес навчання дитини батькам слід робити трьохступінчастим:
1. Спочатку дитині пояснюють, що вона повинна робити.

2. Потім за необхідності надають ту чи іншу допомогу.

3. Створюють ситуацію успіху та заохочують за виконане завдання.

Рекомендації батькам, які мають дітей з інвалідністю

      Прийміть ситуацію як даність, змиріться з нею, не думайте про те, як і чому це трапилось, розмірковуйте про те, як з цим жити далі. Пам’ятайте, за всі ваші страхи та «чорні думки» дитина відчуває на інтуїтивному рівні. Тому, якщо ви не хочете, що ваша дитина росла нервовою, похмурою, постарайтесь знайти в собі сили з оптимізмом дивитися у майбутнє.

      Ніколи не жалійте дитину із-за того, що вона не така, як усі.

Даріть дитині свою любов та увагу, але не забувайте, що є й інші члени родини, які теж їх потребують. Прагніть до того, щоб у всіх членів родини була можливість саморозвитку та повноцінного життя.

     Організуйте свій побут так, щоб ніхто в родині не відчував себе «жертвою», відмовляючись від власного особистого життя. Не захищайте дитину від обов’язків та проблем. Якщо стан дитини дозволяє, вигадайте їй прості домашні обов’язки, намагайтесь навчити дитину піклуватися про інших. Вирішуйте всі справи разом з нею.

   Надайте дитині самостійність в діях та прийнятті рішень. Стимулюйте її пристосовану активність; допомагайте у пошуку своїх прихованих можливостей. Розвивайте вміння та навички самообслуговування.

     Слідкуйте за своєю зовнішністю та поведінкою. Дитина повинна гордитися вами. Не бійтесь відмовити дитині в чому-небудь, якщо вважаєте її вимоги надмірними. Проте проаналізуйте кількість заборон, з якими стикається ваша дитина. Продумайте, чи всі вони обґрунтовані, чи немає можливості скоротити обмеження, лишній раз проконсультуйтесь з лікарем чи психологом.

     Частіше розмовляйте з дитиною. Пам’ятайте, що ні телевізор, ні радіо не замінять вас.

      Не обмежуйте дитину у спілкування з ровесниками.

   Не відмовляйтесь від зустрічі з друзями, запрошуйте їх в гості. Нехай у вашому житті знайдеться місце й високим почуттям, і маленьким радостям.

    Частіше користуйтесь порадами педагогів та психологів. Кожне певне захворювання дитини-інваліда потребує специфічного догляду, а також спеціальних знань та умінь. Більше читайте, і не лише спеціальну літературу, але й художню.

     Спілкуйтесь з родинами, де є діти з інвалідністю. Передавайте свій досвід та переймайте чужий. Це важливо не лише для вас, але й для дитини, якій ви можете зробити послугу на все життя, знайшовши для неї друзів або (що дуже часто буває) супутника життя.

   Не докоряйте собі. В цьому випадку велика ймовірність того, що дитина виросте психологічним монстром, а це неминуче посилить її соціальну дезадаптацію та посилить страждання. В тому, що у вас хвора дитина, ви не винні.

     Памʼятайте, що майбутнє вашої дитини багато в чому залежить від того, наскільки вона соціалізована, адаптована в суспільстві. Робіть все можливе, щоб вона звикла знаходитись серед людей і при цьому не концентруватись на собі, вміла й любила спілкуватись, могла попросити про допомогу.

   Намагайтесь відчувати себе спокійно й впевнено з дитиною-інвалідом на людях. Доброзичливо реагуйте на прояви зацікавленості з боку сторонніх, не відштовхуйте їх від себе скаргами, роздратуванням, проявом озлоблення. Якщо дитина візьме від вас подібний стиль спілкування з оточуючими, її шанси знайти собі друзів різко зростуть. Намагайтесь навчити дитину бути самою собою – і вдома, і на людях. Чим ранше дитина почне спілкуватися з іншими дітьми, тим більше шансів, що вона зможе вести себе як «звичайна».

     Іноді діти розмовляють мовою, яку нам, дорослим, важко зрозуміти. Це може бути їм лише зрозумілий сленг, але i нас - дорослих - також не завжди розуміють діти, тому що, розмовляючи з ними, ми не завжди можемо висловити свої думки. Але ще гipше, коли ми не завжди можемо виразити дитині свої почуття i любов на зрозумілій їй мові.

     Чи вмієте ви говорити на мові любові?

    Кожній дитині властиво розуміти любов батьків по-своєму. I якщо батьки знають цю «мову», дитина краще зрозуміє їx.

      Любов потрібна кожній дитині, інакше їй ніколи не стати повноцінною дорослою людиною. Любов - це найнадійніший фундамент спокійного дитинства. Якщо це розуміють дорослі, дитина виростає доброю i щедрою людиною.

     Основне батьківське завдання - виростити зрілу та відповідальну людину. Але які б якості ви не розвивали в дитині, головне - будувати виховання на любові.

       Впевненість у любові оточуючих.

      Коли дитина впевнена у любові оточуючих, вона стає більш слухняною, допитливою. 3 цієї впевненості малюк бере сили, щоб протистояти труднощам, з якими зустрічається. Ця впевненість для нього - як бензобак для автомобіля! Дитина зуміє реалізувати свої здібності лише за умови, якщо дорослі регулярно наповнюють цією впевненістю її серце. Як цього досягти? Звичайно, любов'ю. Проявляти саме той спосіб прояву любові, який є найбільш зрозумілим для дитини, знайти для неї індивідуальний, особливий шлях вираження почуттів.

      Батьківська любов повинна бути безумовною, адже справжня любов умов не виставляє. Безумовна любов - це найвища форма любові! Адже ми любимо дитину просто за те, що вона є, незалежно від того, як  вона поводить себе. Ми всі це розуміємо, але іноді не відаємо собі звіту в тому, що нашу (батьківську) любов дітям доводиться завойовувати. Батьки люблять дитину, але з поправкою: вона повинна добре навчатися i гарно себе поводити. I лише у цьому випадку вона отримує подарунки, привілеї та схвалення. Звичайно, ми повинні навчати i виховувати дитину.

       Але спочатку необхідно наповнити серце дитини впевненістю у нашій безумовній любові!

I робити це треба регулярно, щоб ця впевненість не випарувалась. Тоді у дитини не виникає страху, провини, вона буде відчувати, що потрібна. Безумовну любов ніщо не може похитнути. Ми любимо дитину, навіть якщо вона некрасива i зірок з неба не дістає. Ми любимо її, якщо вона не виправдовує наших надій. I найважче - ми любимо її, щоб вона не зробила. Це не означає, що будь-який вчинок дитини ми виправдовуємо. Це означає, що ми любимо дитину i показуємо їй це, навіть якщо її поведінка не найкраща.

      Спілкуючись з дітьми, необхідно частіше нагадувати собі:

1. Перед нами діти.

2. Вони поводять себе як діти.

3. Буває, що їхня поведінка діє нам на нерви.

4. Якщо ми виконуємо свої  батьківські обов'язки i любимо дітей, незважаючи на їx витівки, вони, подорослішавши, виправляються.

5. Якщо вони повинні догодити мені, щоб заслужити любов, якщо моя любов умовна, діти її не відчують. Тоді вони гублять впевненість у собі й не здатні правильно оцінювати власні вчинки, а значить, не можуть контролювати їx, поводитись більш зріло.

6. Якщо перш, ніж заслужити любов, вони повинні стати такими, якими ми хочемо їx бачити, вони стануть невпевненими у собі: «скільки не намагайся - вимоги надто високі». А в результаті - невпевненість, тривожність, занижена самооцінка та озлобленість.

7. Якщо ми любимо їx, не дивлячись ні на що, вони завжди зможуть контролювати свою поведінку й не піддаватися тривозі.

      Найголовніше - ЛЮБИТИ!

     Перші роки. Для немовляти молоко i ніжність - синоніми. Воно не розрізняють такі речі, як їжа та любов. Без їжі дитина не виживе, i без любові також. Якщо дитина не знає прихильності, вона помирає емоційно, вона не здатна жити повноцінним життям. Майже усі дослідження доводять, що емоційний фундамент закладається протягом перших півтора років. Особливо вагому роль тут відіграють взаємини дитини з матір'ю. Їжа, яка забезпечує майбутнє емоційне здоров'я, це:

     • дотик;

     • ласкаві слова;

     • ніжна опіка.

      Та дитина росте. Вчиться ходити, говорити, вона все більше усвідомлює себе як особистість. Вона відокремлює себе від інших - є вона, є інші. Вона, як i раніше, залежить від матері, але тепер розуміє, що вона i мама - це не одне й теж саме.

         Дитина стає старшою i тепер може любити більш активно. Тепер вона не просто отримує любов, вона може на неї відповісти! Дитина ще не готова до самовіддачі. Вона по-дитячому егоїстична. Але протягом наступних років її здатність виражати любов зросте. I якщо дитина, як i раніше, відчуває любов старших, все частіше вона буде ділитися своєю.

       Підлітковий вік. Перехідний вік сам по собі не загрозливий, але дитина, яка вступає в нього без впевненості у любові оточуючих, особливо вразлива. Вона не готова зустрітися з такою кількістю проблем. Діти, які не знали безумовної любові, самотужки привчаються давати любов «по бартеру» - в обмін на щось. Вони дорослішають, стають підлітками, в ідеалі оволодіваючи до того часу мистецтвом маніпулювання батьками. Доки такій дитині догоджають, вона мила й привітна, любить батьків, але як тільки щось не по її норову, вона перестає любити їх. У відповідь на це батьки, які також не вміють любити безумовно, позбавляють дитину любові взагалі. Погодьтеся - це порочне коло, у результаті якого підліток стає озлобленим i розчарованим.

      Щоб дитина відчула вашу любов, ви повинні знайти особливий шлях до її серця i навчитися проявляти свою любов, виходячи з цього. Діти по-різному відчувають любов, але кожна дитина потребує її. Існує 5 способів (основних), якими діти виражають любов:

1)   дотик;

2)   слова заохочення;

3)   час;

4)   подарунки;

5)   допомога.

      Якщо в сім’ї декілька дітей, то навряд мови їхньої любові співпадають. У дітей різні характери, i любов вони сприймають по-різному. 3 кожною дитиною необхідно говорити на її рідній мові любові. Але для того, щоб успішно впровадити даний шлях, нам необхідно ще раз підкреслити необхідність безумовної любові до дитини. I важливо пам'ятати, що до п'яти років у дитини неможливо встановити лише один шлях до його серця.

      Дотик - один із найважливіших проявів любові людини. У перші роки життя дитини необхідно, щоб дорослі брали її на руки, обнімали, гладили по голівці, цілували, садовили її на коліна тощо. Тактильна ласка однаково важлива як для хлопчиків, так i для дівчаток. Тому, коли ви виражаєте свою любов за допомогою ніжних дотиків, поцілунків, цим можна сказати набагато більше, ніж словами «Я тебе люблю».

         Слова заохочення. Коли ми хвалимо дитину, ми дякуємо їй за те, що вона зробила, чого досягла сама. Проте не треба хвалити дитину надто часто тому, що слова втратять усю силу i сенс. Пам'ятайте, що кожна похвала має бути обґрунтованою та щирою. У спілкуванні з дитиною намагайтеся говорити спокійно i м'яко, навіть тоді, коли ви незадоволені. Слід менше вимагати від дитини i частіше просити її: «Ти не міг би...», «Може зробиш...», «Мені було б приємно, коли ти...». Якщо у вас вирвалося грубе зауваження, слід вибачитися перед дитиною. Пам'ятайте, що постійна критика шкодить їй; бо вона аж ніяк не є доказом батьківської любові Кожного дня даруйте дитині приємні слова підтримки, заохочення, схвалення, ласки, які свідчитимуть про любов до неї.

        Час - це ваш подарунок дитині. Ви ніби говорите: «Ти потрібна мені, мені подобається бути з тобою». Іноді діти роблять погані вчинки саме з метою, щоб батьки звернули на них увагу: бути наказаним все ж краще, ніж бути забутим. Проводити час разом - значить віддати дитині свою увагу сповна. Форми сумісного проведення часу в кожній сім’ї різні: читання казок, бесіда за сімейною вечерею, гра у футбол, ремонт машини, допомога на дачі тощо. I як би ви не були зайняті, хоча б кілька годин на тиждень подаруйте не лише хатнім справам, телевізору, іншим власним уподобанням, а в першу чергу - своїй дитині.

         Подарунок - це символ любові тоді, коли дитина відчуває, що батьки дійсно турбуються про неї Багато батьків використовують подарунки, щоб відкупитися від дитини. Діти, які одержують такі подарунки, починають думати, ніби любов можна замінити різними речами. Тому пам'ятайте, що справа не в кількості. Не намагайтеся вразити дитину ціною, розмірами i кількістю подарунків. Якщо ви хочете віддячити дитині за послугу - це плата, якщо намагаєтеся підкупити її - хабар. Справжній подарунок дається не в обмін на щось, а просто так. Сюрпризами можуть бути тільки різдвяні подарунки та подарунки до дня народження. Інші подарунки краще вибирати з дітьми, особливо якщо це одяг. Подарунки не обов'язково купувати. Їх можна знаходити, робити самим. Подарунком може стати все, що завгодно: польові квіти, камінчики, чудернацької форми гілочки, пір’ячка, горішок тощо. Головне - придумати, як його подарувати.

       Допомога. Материнство та батьківство багато в чому подібні до професій, i дуже нелегких. Можна сказати, що кожний з батьків несе відповідальність за виконання довгострокового (принаймні до досягнення дитиною 18 років) контракту, що передбачає ненормований робочий день. Кожного дня діти звертаються до вас із різноманітними запитаннями, проханнями. Завдання батьків - почути їx i відповісти на них. Якщо ми допомагаємо дитині й робимо це з радістю, то душа її наповнюється любов'ю. Якщо батьки буркотять i сварять дитину, така допомога її не радує.

        Допомагати дітям - не означає повністю обслуговувати їx. Спочатку ми дійсно багато робимо за них. Проте потім, коли вони підростуть, ми мусимо навчити їх всьому, щоб i вони допомагали нам.

         На кожному етапі розвитку дитини ми використовуємо різні «мови» нашої любові Тому для батьків важливо обрати саме ту «мову» (дотик, слова заохочення, час, подарунки, допомога), яка веде до серця дитини.

                                            (фрагмент з одноіменної книги Гері Чепмена та Росса Кемпбела)

(психолого- педагогічні рекомендації гендерного виховання)

    Ніколи не забувайте, що перед вами не просто дитина, а хлопчик чи дівчинка з властивими їм особливостями сприйняття, мислення, емоцій. Виховувати, навчати і навіть любити їх треба по-різному. Але обов’язково – сильно.

    Ніколи не порівнюйте хлопчиків та дівчаток, не ставте одних за приклад іншим: вони різні, навіть за біологічним віком – дівчатка звичайно старші від своїх ровесників-хлопчиків.

  Не забувайте, що хлопчики і дівчатка по-різному бачать, чують, відчувають дотик, по-різному сприймають простір і орієнтуються в ньому, а головне – по-різному осмислюють усе, з чим стикаються у цьому світі. І вже, звичайно, не так, як ми дорослі.

   Пам’ятайте: коли жінка навчає та виховує хлопчиків, їй мало знадобиться свій дитячий досвід. Порівнювати себе у дитинстві з ними – неправильно і морально.

Дорослі, якщо у вас проблема у спілкуванні з дитиною, якщо ви не розумієте один одного, не поспішайте звинувачувати в цьому її.

 Не перестарайтеся, вимагаючи від хлопчиків акуратності і старанності  у виконанні вашого завдання.

 Намагайтеся, даючи завдання хлопчикам у дитячому садку, в школі, так і в побуті, включати в них момент пошуку, що потребує кмітливості. Не треба заздалегідь розповідати і показувати, що і як робити. Варто підштовхнути дитину до того, щоб вона сама знайшла принцип розв’язання, нехай навіть припустившись помилок.

   З дівчатками, якщо їм важко, треба разом, до початку роботи, розібрати принцип виконання завдання, що і як треба зробити. Водночас їх треба поступово вчити діяти самостійно, а не тільки за заздалегідь відомими схемами, підштовхувати до пошуку власних варіантів розв’язку незнайомих, нетипових задач.

  Не забувайте не тільки розповідати, а й показувати. Особливо це важливо для хлопчиків.

   Ніколи не лайте дитину образливими словами за нездатність щось зрозуміти або зробити, дивлячись на неї з висоти власного авторитету. Це зараз вона знає і вміє гірше за вас. Настане час, і, принаймні, в якихось галузях, вона знатиме і вмітиме більше від вас. А якщо тоді вона повторить ті самі слова, що їй зараз ви?

Пам’ятайте, що ми часто не до оцінюємо емоційну чутливість і тривожність хлопчиків.

 Якщо вам треба насварити дівчинку, не поспішайте висловлювати своє ставлення до неї – бурхлива емоційна реакція заважає їй зрозуміти, за що її лають. Спочатку з’ясуйте у чому її помилка.

    Сварячи хлопчика, викладіть коротко й точно, чим ви не задоволені, тому що він довго не зможе утримувати емоційне напруження. Його мозок ніби відключить слуховий канал, і дитина перестане вас слухати і чути.

    Перш ніж лаяти дитину за невміння, спробуйте з’ясувати природу труднощів.

  Знайте, що дівчатка можуть вередувати, здавалося б, без причини або без значного приводу через утому. Хлопчики в цьому випадку виснажуються інтелектуально. Дорікати їм за це не тільки марно, а й аморально.

  Майте на увазі, що дорослий, який лає дитину за те, що вона чогось не знає абр не вміє, подібний до лікаря, який лає людину за те що вона, захворіла.

 Постарайтеся, щоб головним для вас стало навіть не стільки навчити чогось, скільки зробити так, щоб дитина захотіла навчитися, не втратила інтересу до навчання, відчула смак до пізнання нового, невідомого не зрозумілого.

Пам’ятайте, що для дитини чогось не вміти, щось не знати – це нормальний стан речей. На те вона й дитина. Цим не можна дорікати. Соромно самовдоволено демонструвати перед дитиною свою перевагу в знаннях.

  Дитина не повинна панічно боятися помилитися. Неможливо навчитися чогось, не помиляючись. Намагайтеся не виробити в неї страху перед помилкою. Почуття страху – поганий порадник. Воно придушує ініціативу, бажання вчитися, та й просто радість життя і пізнання.

 Ви не ідеал, а значить, не зразок наслідування в усьому і завжди. Тому не змушуйте дитину бути схожою на вас.

  Визнайте за дитиною право на індивідуальність, право бути іншою.

   Для успішного навчання ми маємо перетворити свої вимоги на бажання дитини.

   Запам’ятайте: маленькі діти не бувають ледачими. «лінощі» дитини – сигнал не благополуччя у вашій педагогічній діяльності, в обраній вами методиці роботи з нею.

   Для грамотного розвитку потрібно, щоб дитина вчилася по-різному осмислювати навчальний матеріал (логічно, образно, інтуїтивно).

span